Чому багато творів античності втрачені назавжди?
Відомо, що значна частина античної літератури втрачена назавжди. Оцінки різняться, але нерідко історики говорять про втрату 90 – 95 % усіх античних текстів. Твори багатьох давніх авторів ми знаємо лише з цитат і згадок у працях інших письменників.
Наприклад, ми точно знаємо, що існували римські історики які писали в третьому столітті до нашої ери, однак їхні праці до нас не дійшли. Ми також знаємо, що Гомер створив не лише «Іліаду» та «Одіссею», а й інші поеми. Деякі з них згадуються в античних джерелах, але самі тексти не збереглися.
Коли говорять про причини зникнення античної літератури, дуже часто згадують пожежу Александрійської бібліотеки. Але уявлення про те, що саме вона знищила більшість античних книг, сильно перебільшене. Так, Александрійська бібліотека справді була одним із найбільших книжкових зібрань стародавнього світу. Там зберігалися тисячі папірусних сувоїв. Проте ми майже не маємо свідчень того, що якісь конкретні твори були втрачені саме під час її пожеж.
Античні автори практично не пишуть про те, що після знищення бібліотеки назавжди зникли ті чи інші книги. Причина проста: античні тексти рідко існували в єдиному примірнику. Якщо твір був відомим і популярним, його копії зберігалися й в інших містах.
Щоб зрозуміти, чому антична література все ж зникла, потрібно спочатку розібратися, як узагалі існували книги в давньому світі.
Основним матеріалом для письма в античності був папірус. Його виробляли в Єгипті з однойменної рослини, що росла в дельті Нілу. Спроби вирощувати папірус в інших регіонах майже не мали успіху, тому Єгипет фактично залишався монополістом. Звідти папірус експортували по всьому Середземномор’ю, і саме на ньому писали греки, римляни та багато інших народів.
Проблема папірусу полягала в його недовговічності. У сухому кліматі Єгипту папірусні сувої могли зберігатися тисячоліттями, але у вологому кліматі Середземномор’я вони поступово руйнувалися. Середній термін життя сувою становив від кількох десятилітть до кількох сотень років. З часом папірус гнив, розсипався й ставав непридатним для читання.
Саме тому до нас дійшло значно більше письмових джерел із Месопотамії, де тексти створювали на глиняних табличках, ніж із греко-римського світу, де основним носієм інформації був папірус.
Окрім папірусу, у давнину використовували й інші матеріали. Наприклад, етруски писали на лляних полотнах. До наших днів збереглася лише одна така «полотняна книга», і то тільки тому, що її вивезли до Єгипту та використали як обгортку для мумії. Завдяки сухому єгипетському клімату тканина вціліла.
При цьому в античності не існувало книгодрукування в сучасному розумінні. Якщо якийсь автор створював новий твір, він просто наймав писарів, які вручну переписували текст на сувої. Потім ці копії поширювалися серед знайомих, учнів або покупців.
Іноді заможні автори самі оплачували виготовлення копій своїх творів. Наприклад, Цицерон був надзвичайно багатою людиною й міг дозволити собі такі витрати. Люди позичали одне одному сувої для переписування — майже так само, як у дев’яностих роках обмінювалися касетами чи дисками.
Існували й професійні переписувачі, які копіювали тексти на продаж. Але все це відбувалося в дуже обмежених масштабах. Навіть найпопулярніші твори існували максимум у сотнях примірників, а багато — лише в десятках.
Наприклад, Новий Завіт відомий приблизно за двома тисячами давніх рукописів, і це колосальна кількість для античного тексту. Для порівняння: «Іліада» Гомера дійшла приблизно у восьмистах рукописах, а більшість інших античних творів представлені значно меншою кількістю копій.
Поки постачання папірусу тривало, система більш-менш працювала. Коли старий сувій приходив у непридатність, його просто переписували заново. Але згодом ситуація змінилася.
У V столітті впала Західна Римська імперія. Економіка деградувала, грамотних людей стало менше, попит на книги скоротився, а разом із ним зменшилися й поставки папірусу до Європи.
А в VII столітті араби завоювали Єгипет. Після цього традиційна торгівля папірусом майже припинилася. У Європі почали переходити на пергамент — матеріал із оброблених шкір тварин.
Здавалосяб ну що тут такого? Писали раніше на папірусі - тепер будемо писатина пергаменті, так? Насправді ні. Пергамент набагато дорожчий за папірус. Одна сторінка - це одна шкіра вівці. Книжка на 100 сторінок - сто вівець. Уявіть собі якби собівартість книжки дорівнювала вартості 100 вівець, 200, 300, 500?
Виробництво рукописів стало надзвичайно дорогим, а отже — переписувати всі старі тексти вже було неможливо. Просто бракувало матеріалу для письма. Папір з Китаю потрапить до Європи лише через кілька столітть.
Саме в цей момент починається масова загибель античної літератури. Старі сувої продовжували руйнуватися, але ресурсів для їх постійного копіювання вже не вистачало. Збереженням текстів переважно займалися монастирі та монахи-переписувачі. Перед ними постійно стояв вибір: які книги варто рятувати, а які — ні.
Якщо монах мав обмежений запас дорогого пергаменту, він, природно, частіше обирав тексти, які вважав найважливішими для християнського світу: Євангелія, праці отців церкви, богословські твори. Багато античних текстів просто переставали переписувати. Їхні сувої поступово псувалися й зникали.
Звісно, релігійний чинник іноді теж відігравав роль. Деякі язичницькі або антихристиянські твори могли здаватися монахам непотрібними чи навіть шкідливими. Але значно важливішою була банальна нестача ресурсів. В умовах дефіциту зберегти все було неможливо.
І все ж дивує не те, скільки античних текстів загинуло, а те, скільки їх узагалі вдалося врятувати. Завдяки роботі середньовічних переписувачів до нас дійшли Гомер, Цицерон, Цезар, Тацит та багато інших авторів.
Тому головна причина втрати античної літератури — не пожежа Александрійської бібліотеки, а поступове руйнування папірусних сувоїв і криза системи їх переписування після падіння античного світу.
