Про мушкетерів реальних і книжкових
Як я нещодавно писав в твітері, я вважаю роман «Три мушкетери» найкращим пригодницьким твором усіх часів. Принаймні - найкращим у жанрі плаща та шпаги. І ось я вирішив написати невеликий тред про цей роман з кількома, можливо, нікому не потрібними деталями. Тож почнімо.
Головні персонажі роману - д’Артаньян, Атос, Портос і Араміс - мають реальних історичних прототипів. Хоча цей зв’язок доволі опосередкований. Усі вони були гасконськими шляхтичами (а не лише д’Артаньян) і служили в мушкетерах приблизно в той самий період.
Найбільше паралелей із реальною постаттю має д’Артаньян, образ якого ґрунтується на офіцері королівських мушкетерів Шарлі Ож’є де Батці де Кастельморі, графі д’Артаньяні. Він походив із містечка Люпак в Гасконі. До речі, там і досі існує музей д’Артаньяна.
Реальний д’Артаньян розпочав службу в королівській гвардії, а у 1644 році за підтримки кардинала (щоправда, не Рішельє, а Мазаріні) став мушкетером. Втім, більшу частину своєї військової кар’єри він провів у різних підрозділах королівської гвардії, а не в першій роті мушкетерів.
Історичний д’Артаньян був довіреною особою Мазаріні. Згодом він став лейтенантом, потім капітаном гвардії, а з часом капітан-лейтенантом першої роти мушкетерів. Капітаном він стати не міг, адже за традицією цю посаду обіймав король, проте де-факто командував капітан-лейтенант.
Кар’єра д’Артаньяна розгорталася за правління Людовіка XIV, а не XIII. Король високо цінував д’Артаньяна й доручав йому важливі та делікатні завдання - як от арешт Ніколя Фуке. Загинув д’Артаньян у віці 60 років під час облоги Маастрихта, коли куля влучила йому в горло.
Троє інших героїв роману також мають реальних прототипів. У муштрових списках мушкетерів XVII століття згадується Арман де Сійєг д’Атос д’Отвіль. Він прослужив у мушкетерах недовго й загинув на дуелі у віці двадцяти восьми років.
Також у цих списках фігурує Ісаак де Порто, який спершу служив у роті гвардійців Дезессара, а згодом - у роті «чорних» мушкетерів. Цікаво, що певний час у мушкетерах він перебував у взводі, яким командував старший брат д’Артаньяна - Поль.
У цих самих списках згадується Анрі д’Араміц, який служив у мушкетерах до ліквідації роти у 1644 році. Після цього він повернувся до Гасконі, де став мирським абатом (abbé séculier) - тобто абатом без духовного сану.
Основні події «Трьох мушкетерів» розгортаються між 1625 і 1628 роками - у період раннього правління Людовіка XIII та найбільшого впливу кардинала Рішельє. Реальні ж прототипи служили в мушкетерах дещо пізніше: так, д’Артаньян вступив на військову службу лише у 1639 році.
Роман Дюма великою мірою ґрунтується на «Мемуарах мессира д’Артаньяна» французького письменника Гасьєна де Куртіля, який служив у мушкетерах у той самий період, що й д’Артаньян (хоча й в іншій роті) і був знайомий із ним особисто.
Де Куртіль стверджував, що його роман базується на записках самого д’Артаньяна, проте це малоймовірно. За численними свідченнями, реальний д’Артаньян був слабко грамотним: він майже нічого не писав власноруч, окрім підпису, і читав повільно та з труднощами.
Твір де Куртіля, як і багато інших його робіт, написаний у жанрі псевдобіографії. Тобто певні персонажі та події є реальними, проте велика частина матеріалу вигадана, свідомо перебільшена або «збагачена» додатковими подробицями.
Дюма запозичив багато деталей із твору де Куртіля. Зокрема, глава «Плече Атоса, перев’язь Портоса та хусточка Араміса» майже цілком списана з «Мемуарів». Також у «Мемуарах» Атос, Портос і Араміс фігурують як друзі д’Артаньяна.
Також у творі Куртіля з’являється пані Бонасьє як коханка д’Артаньяна, хоча в Куртіля її звуть не Констанція, а Мадлен. Дюма використав це ім’я в продовженні роману - у «Двадцяти роках потому», де нову коханку д’Артаньяна звати саме Мадлен.
Чи можна говорити про плагіат? Найімовірніше, ні, адже, попри повагу до де Куртіля, літературний рівень його твору та роману Дюма важко порівняти. Дюма використовував роман Куртіля радше як історичне джерело, хоча історичність цього твору сама по собі доволі сумнівна.
Окрім цього, Дюма спирався й на інші твори де Куртіля - зокрема на «Мемуари графа де Рошфора» - а також на архівні матеріали та мемуари багатьох історичних діячів того часу: Ларошфуко, ля Порта, Бассомпьєра та різноманітні документи й хроніки епохи.
Персонаж Міледі (Шарлотта Баксон, Анна де Бейль, баронеса Кларік, графиня Вінтер, графиня де ла Фер) теж має реальний прототип. Це Люсі Гей, камер-фрейліна англійської королеви, графиня Карлайл. У деяких джерелах вона згадується також під титулами «леді Кларік де Вінтер».
Тавро Міледі у вигляді лілії має цілком реальне історичне підґрунтя: у Франції таврували засуджених ліліями або літерами, що позначали їхній злочин. Таке тавро могло повністю зруйнувати шанси на шлюб у більшості соціальних кіл. Тавро Міледі згадується і в романі де Куртіля.
Персонаж графа Рошфора натомість майже повністю, або принаймні значною мірою, вигаданий. Хоч існує біографічний роман того ж де Куртіля - «Мемуари графа де Рошфора» - події, описані в ньому, настільки фантастичні, що історики досі не мають певності, чи існував Рошфор узагалі.
Серед французької шляхти є чимало родів зі схожими прізвищами, наприклад Рошешуари або власне Рошфори, проте провести будь-які переконливі паралелі з книжковим Рошфором практично неможливо. Втім те що у Рішельє були такі підручні сумніву не викликає
У Дюма виникає враження своєрідної дихотомії: у короля - мушкетери, у кардинала - гвардійці, і між ними панує ворожнеча. Насправді мушкетери були лише одним із багатьох підрозділів королівської гвардії. І хоча вони вважалися дуже престижними, найпрестижнішими вони не були.
Гвардія короля складалася приблизно з двадцяти різних підрозділів. Серед них були рота шотландських гвардійців, три роти французької шляхти, рота тілоохоронців короля, окремі кінні роти жандармів та кавалергардів. У романі ця складна структура значно спрощена.
Існувала також швейцарська гвардія - особиста охорона короля, що несла службу безпосередньо у стінах Лувру. Цей підрозділ проіснував аж до 1792 року, коли загинув у повному складі під час Французької революції, захищаючи короля Людовіка XVI.
Не враховуючи шотландських і швейцарських гвардійців, до яких набирали виключно представників відповідних національностей, мушкетери були третім за престижністю підрозділом після роти тілоохоронців короля та кавалергардів.
Рота гвардійців кардинала також була реальним історичним підрозділом - особистою охороною кардинала Рішельє. Після його смерті у 1642 році підрозділ розпустили: кардинал Мазаріні, його наступник, використовував як охорону гвардійців короля.
Ворожнеча між мушкетерами короля та гвардійцями кардинала справді згадується в джерелах, однак у романі вона значно перебільшена. Частіше забіяками були саме гвардійці кардинала, які мали репутацію «паркетних» вояків, тоді як мушкетери були підрозділом із доведеною бойовою славою - і гвардійцям кортіло довести, що вони не гірші.
Перебільшеною є й емоційна залученість самого короля та кардинала до цього суперництва. Немає жодних свідчень про те, що король чи Рішельє заохочували бійки між своїми підлеглими або хизувалися перемогами своїх охоронців. Навпаки, відомо, що Рішельє суворо боровся з дуелями.
Про це згадується і в романі Дюма, але реальна жорсткість заборони майже не відтворена. Едикт про заборону дуелей було видано 1626 року. Буквально за кілька днів після його публікації граф Монморансі-Бутвіль і шевальє де Шапель влаштували дуель на Королівській площі, за два кілометри від резиденції Рішельє.
Попри те що обидва дуелянти вижили (де Шапель відбувся пораненням руки), ця дуель стала для них фатальною. Рішельє вирішив створити показовий прецедент і наказав стратити обох. Їм відрубали голови на Гревській площі. Надалі за участь у дуелі зазвичай не страчували, а позбавляли шляхетського стану.
Дуелі в ті часи зазвичай були не поєдинком двох осіб. Найчастіше це були групові сутички, у яких основних суперників підтримували їхні друзі або родичі. Коли Атос викликав д’Артаньяна, він запросив Араміса та Портоса як секундантів. Якби д’Артаньян мав на той момент друзів у Парижі, він привів би їх із собою - і це була б бійка «троє на трьох».
Повертаючись до мушкетерів: рота мушкетерів під проводом де Тревіля існувала до 1646 року, коли її розформували задля скорочення бюджетних витрат. Проте у 1657 році підрозділ відновили, а у 1663-му - навіть розширили до двох рот. В тому чи іншому вигляді підрозділ королівських мушкетерів проіснував аж до 19-го століття.
Вони відрізнялися мастю коней: бійці першої роти мали коней білої та сірої масті, а другої - чорної. Звідси їхні назви - «сірі» та «чорні» мушкетери. Д’Артаньян був капітан-лейтенантом сірих мушкетерів, а от прототип Портоса, Ісаак де Порто, служив у чорних.
У романі мушкетери мають багато вільного часу для приватних місій, як-от поїздка до Англії. Насправді ж гвардійці були прив’язані до суворого розпорядку, муштри та постійної караульної служби. Їхня здатність без наслідків зникати на тижні - явне художнє перебільшення.
Те, що мушкетери мусили самі дбати про своє спорядження та амуніцію, - правда. Д’Артаньян у романі просить у де Тревіля «плащ мушкетера», і це не метафора. Це справді єдине, що держава надавала мушкетерам (окрім грошового забезпечення). Про все інше - спорядження, зброю та амуніцію - вони мусили дбати самотужки.
У романі мушкетери зображені вічно в боргах і без грошей, і з одного боку це відповідає реаліям. До мушкетерів зазвичай вступали молодші сини шляхетних родів або збіднілі шляхтичі, які, окрім титулу та шпаги, не мали нічого.
З іншого боку, реальний д’Артаньян аж настільки бідним не був. Наприклад, він зміг придбати посаду капітана гвардії за 60 000 ліврів - величезну суму для тих часів, хоча йому й довелося позичити для цього 4 000 ліврів. І так - військові (як, власне, й чимало інших) посади тоді продавалися цілком офіційно.
Роман Дюма має дві умовні кульмінації: аферу з діамантовими підвісками королеви та облогу Ля-Рошелі. Обидві ці події засновані на реальних історичних обставинах. Хоча часто можна почути, що історія з підвісками - вигадка, насправді вона має підґрунтя в джерелах.
Герцог Бекінгем справді був англійським посланцем у Франції, і він дійсно наполегливо залицявся до королеви Анни Австрійської. Про це йдеться в численних мемуарах того часу. Щодо діамантових підвісок, то ця історія дещо полемічна, адже її згадує лише одне джерело - мемуари Ларошфуко.
За словами Ларошфуко, королева подарувала Бекінгему на знак прихильності діамантові прикраси, подаровані їй королем. Діаманти вкрала у Бекінгема Люсі, графиня Карлайл (Міледі). Через це довелося терміново організовувати повернення прикрас до Франції. Втім, Ларошфуко не згадує мушкетерів у зв’язку з цією історією.
Ідея про те, що діаманти могли впливати на державну політику, зовсім не перебільшена: у ранньомодерних дворах ювелірні вироби мали вагому політичну функцію - вони позначали прихильність, лояльність і союз. Зниклі діаманти справді могли бути сприйняті як доказ зради або перелюбства.
Кульмінація роману - кампанія проти гугенотів і експедиція до Ла-Рошелі - ґрунтується на реальній облозі Ла-Рошелі (1627–1628), яка тривала чотирнадцять місяців. Саме ця облога фактично зламала організований протестантський опір у Франції й зміцнила королівський абсолютизм.
А от сюжетна лінія про те, що Рішельє був закоханий у королеву Франції, а війна з Англією нібито почалася через його заочне суперництво з Бекінгемом, - чиста вигадка Дюма. У реальності нічого подібного не було: у війни були цілком раціональні політичні й економічні причини.
Батьківщина д’Артаньяна, Гасконь, у XVII столітті справді була відома гарячкуватими, пихатими шляхтичами, схильними до дуелей. Гасконці мали стереотип, дуже схожий на той, що ми бачимо в романі: хвалькуваті, хоробрі й бідні.
Варто зазначити, що у Франції того часу французькою мовою говорило, можливо, лише близько п’ятнадцяти відсотків населення. Рідною мовою д’Артаньяна був гасконський діалект окситанської, а французькою він розмовляв із сильним акцентом - це, до речі, згадується і в романі.
Окремо варто згадати про грошові одиниці роману. Там справжня мішанина: ліври, пістолі, су, деньє, екю, дублони - що завгодно. Розібратися в усьому цьому за текстом роману складно. Основною грошовою одиницею Франції тоді був французький лівр, що означає «фунт» (одиниця ваги).
Лівр як реальна монета майже не існував (за винятком дуже короткого періоду). Він був радше розрахунковою одиницею. Реальними монетами були: су - 1/20 лівра, деньє - 1/12 су, та екю - 3 ліври.
У романі часто згадуються пістолі - це іспанська золота монета, дублон (подвійний ескудо). Її вартість становила десять ліврів, і в XVII столітті, коли відбуваються події роману, пістоль був головним грошовим стандартом міжнародної торгівлі. Згодом деякі країни почали карбувати власні пістолі.
Чому у Франції користувалися іспанською монетою? Тому що у XVI столітті іспанські конкістадори завоювали імперії ацтеків та інків. До Європи хлинув колосальний потік золота. З одного боку, це призвело до знецінення золота, а з іншого - до заповнення ринків великою кількістю іспанських золотих монет.
На цьому все. Сподіваюсь вам було цікаво.
P.S. Слово "каналья" не зустрічається в тексті "Трьох Мушкетерів" жодного разу.
P.P.S. Словосполучення "тисяча чортів" – теж.
